Люко Дашвар. Молоко з кровью

Вчера, прогуливаясь между стелажами, наткнулась на знакомое имя - Люко Дашвар, всплыла очень хорошая книга которую я читала наверно года полтора назад... купила... остаток дня провела лежа в кровати у открытого окна, поглащая "Кров з молоком"
О чём книги - о любви) о настоящей, когда до самой смерти....с одним нюансом - любовь до гроба, а вместе - нет...

не могу сказать что книга легкая, но читается на одном дыхании... как и второй роман "Молоко з кровью" - наверно о любви и о бусах из коралов... романт о человеческой драме

обычное село и не обычные судьбы...вполне заслуженно в 2008 украинская служба БИ-БИ-СИ назвала эту книгу лучшей... так же 1 местро - "Коронация слова - 2008"

Это - то что стоит почитать.

И как всегда отрывок из книги:
.........

Історія Марусиного прізвиська почалася задовго до її народження. У Рокитному ще пам’ятають, як перед війною в хаті баби Параски з’явилося чорнооке дівча рочків шістнадцяти.
— Онука, — коротко пояснила стара Параска з двору, коли баби якось ішли вулицею, зупинилися біля її хвіртки та все роздивлялися, як нетутешнє, худе, аж світиться, дівчисько незграбно порається біля курей.
— І звідки така? — не стрималася котрась із жінок.
Параска мотнула головою в бік міста. Баби й собі шиї скрутили. З міста? Та, може бути… Від Рокитного до міста — усього десять кілометрів. За чотири години пішки дійти неважко, та щось Парасина донька не дуже до матері бігала, бо ж як рочків двадцять тому подалася до міста, так досі від неї звісток — як від кози сала. А оце, значить, онуку до баби направила. А сама, значить, не дуже до матері поспішає… Городська, значить…
— І як зветься? — не відступали.
— Орися… — відрізала Параска. Та на бабів вовком — йдіть уже!

Рокитнянські баби собі всміхнулися — чекай, Парасю, припече, сама все розкажеш. Та Параска підвела — померла, сердешна, перед самої війною, і Орися лишилася за хазяйку на захаращеному подвір’ї її старої, але міцної хати. Призвичаїлася на городі поратися, у сільраді папірці виправила — рокитнянська тепер, та тільки до розмов не цікава, знай мовчить, як той бундюк, а рокитнянські ж — вони інші, у них завжди зайве слівце на язиці. «Є, ні, — думають. — Чужа дівка! Як була нетутешня, такою і лишиться…»

Війна на своїх і чужих по-своєму поділила. Усіх рокитнянців вирівняла, усім роти позатикала. Хто від біди занімів, кого сира земля прийняла. Чоловіки на фронтах. Баби з малими та каліки зі старими по кутках виють. А відчайдухи у степу за балками у партизанський загін збилися. Орися, як почула, так і гайнула в степ. Два дні по тому в Рокитне увійшли німці, і рокитнянці від чорного жаху найперше показали на її подвір’я, — мовляв, господиня десь швендяє, а хата порожня, то ж німцям краще на вільному подвір’ї лаштуватися, а не живих людей тіснити… Горе, горе… Де ті живі нині? Де?.. Рокитнянці з німою ненавистю спостерігали, як по їхніх хатах нишпорять вороги — наскрізь, насправді й навіки чужі вояки, ріжуть їхніх курей та свиней, вкладаються на їхніх постелях… Вони мовчки чекали, поки ворог захропить, і клали Богові поклони, просячи для німця таких пекельних мук, яких ще не знав ніхто із живих. І мертвих…

У сорок третьому до німців у Рокитному приєдналися балакучі, завжди голодні й назавжди обморожені румуни. У сорок третьому на свій двір повернулася й Орися. На пальцях пояснила шістьом придунайським воякам, що оселилися в її хаті, що вона тут жила раніше, а тепер оце буде їм прислужувати. Якщо треба. По Рокитному поповзло…
— О-ой! Добре, що Параска померла, і не бачить, як онука скурвилася… — одні.
— А рознесло ж її, паскуду, на румунському харчі! — інші.
— А, може, то партизани Орисю до румунів направили, — треті.
— Хтозна! — четверті. — Орися — як німа. З неї правди і на краплю не вицідиш.
Та за кілька місяців правда стала помітною і без слів: Орися ледь совала ногами по подвір’ю, руками притримувала округлий живіт, у якому ховалося від злого ока нове життя. Вагітна?
— Овва! Люди гинуть тисячами, а вона принесе у подолі, — жахалися рокитнянці.
— Від румуна! — постановили, і ніхто не пішов до Орисі, коли вона волала від болю й сама-самісінька народжувала в холодному сараї за хатою. Та й не добігли б, навіть якби й хотіли — надто вже моторошні події відбувалися в Рокитному того дня, коли Орисі припало народжувати.
Малій Орисиній донечці Марусі виповнився тиждень, коли наші війська вибили з Рокитного румун з німцями. У село повернулися партизани, а серед них і мовчазний, нікому до того незнайомий казах Айдар. Орися разом з усіма вийшла героїв зустрічати — немовля в худу ковдру загорнула, до грудей притисла… А на шиї — червоне коралове намисто гойдається.
— А вирядилася, хвойда! Сорому ж — катма й шукати! — рокитнянські баби аж задихнулися од люті. — Сука! Підстилка румунська!
А казах Орисю обійняв, ковдру відкинув, на немовля глянув — засяяв.
— Донька…
— Що? Що він сказав? Ви чули? — загомоніли рокитнянці. І очі ховають — оце так халепа!
Невже партизан вірить, що то його дитина? Прискіпливі без зволікань взялися вираховувати, та фельдшер Матвій Старостенко, що в партизанів за командира був, усе чисто роз’яснив:
— Оце бомагу відправив… На самий верх! Щоби Орисі ордена вручили. Як героїчній партизанській зв’язковій.
Рокитнянці замовкли, але не повірили. Уже й війна позаду, уже й казах Айдар молодим помер від ран, уже й Орисиній Марусі шість рочків, а вони так чи сяк повертаються до нез’ясованого питання.
— Кажу, від румуна принесла! — б’є себе в груди Ганя Ординська, ніби свічку тримала.
— Так… На казашку не схожа, — погоджуються баби.
— І що ти крутишся, як та румунка бісова! — не втримався фельдшер Старостенко, коли якось Орися принесла до нього малу Марусю з набряклими гландами, і фельдшер ніяк не міг змусити дівча роззявити рота, щоб тицьнути на обліплені мигдалини бавовняною ганчіркою, змоченою в керосині.
Отак і приклеїлося — румунка. З м’ясом не відірвати.

Маруся стягнула з шиї важке намисто, обережно поклала на стіл та — до вікна. Невже мама без неї до клубу піде? А потім — до татової могили на кладовищі?Як же — без Марусі? Вона й героїчну пісню «Гренаду» вивчила спеціально до Дня Перемоги й оце би дядьків-фронтовиків послухала про страхи та фриців.

.........