Люко Дашвар . Рай. Центр.

Книгу прочитала в далеком 2009, вспомнила о ней когда перебирала свою библиотеку...

Я как большой любитель современной украинской литературы по определению не могу сказать что плохо) Дашвар - это вообще всегда хорошо)

О чем книга? если одним словом - то о жизни. О жизни в современном Киеве. Главная сюжетная линия посвящена любви бедной студентки, снимающей жилье (с 2-мя друзьями) на подоле и красивого богатого мальчика на Мазерати. Помимо них - есть деньги, депутаты, бедность, продажные люди, и два козака жившие ещё при Сагайдачном.

Как всегда присутствует мистика, как всегда неожиданный конец книги .

Не следует читать людям со слабой психикой - депрессия вам обеспеченна и студенткам Могилянки).

Моя личная оценка: 9/10

П.С: натнулась - уже вышла новая книга Люко Дашвар - "Мати все", на выходных поеду за новой покупкой).


Скачать бесплатно Люко Дашвар . Рай. Центр. (скан книги в PDF)

И как всегда, небольшой отрывок:

Наступної ночі біля Дніпра — уже й тихо, уже й пластикові пляшки річка віднесла вниз за течією, а зірки так і не оговталися. Щезли. І міст пішохідний — диво! — вилизаний. Чекає чергової забави.

Не забарилося. Близько другої по півночі на міст вибігла тонка, аж дзвенить, рудоволоса дівчина у довгій білій спідниці. Зупинилася. Під ногами Дніпро, як пекельна безодня, чорніє. Над головою вогні мостового освітлення, мов райські свічки миготять. А їй куди? Розсміялася. Чимдуж мостом. І хоч би хто поруч! Ані душі… Тільки з салону пихатого «мазераті», що застрягло на набережній поблизу мосту, за дівчиною здивовано спостерігав коштовно неголений мажор років двадцяти з лишком.
До середини мосту — трохи ще. Дівчина припала до мостової огорожі: видивляється щось на печерських схилах, видивляється… Усміхається, сухі губи облизує. Плечиком смикнула — усі геть! Невразлива, нездоланна, безсмертна. Бровки насупила — мабуть, не побачила, чого хотіла. Голову задерла — би вище, тоді б точно… Не вагалася — руді кучері навколо шиї обкрутила, подерлася наверх по металевих конструкціях мосту. І спідниця біла тріпотить — чисто прапор.

Ніч над Трухановим островом не така, як по всьому Києву. Мов мала дитина, — впала, коліна позабивала і завмерла — ворухнутися страшно, зойкнути несила. Німо. Тільки й чути, як хвиля на берег — хлюп. Обережний їжачок кинув гризти зів’яле яблуко, забуте кимось із відпочивальників, повів носом. Німо? Дерева у глибині острову зашепотіли без вітру… Тваринка за мить скрутилася, завмерла. Що за чортівня?
— Матінко Божа!
Невисокий хлопчина років двадцяти — босий, біляве волосся соломою, важкий хрест до пупа, полотняні штанці на мотузці тримаються — продерся крізь дерева. До берега. Нав¬круги, навкруги… Як сліпий. На коліна впав.
— Бо… бо… бо… Святий Боже, єдиний, кріпкий… Борони раба свого… Де це я? На які ще тортури… — сам. З-під пахви зиркає.
Дерева знов загомоніли. Білявий вишкірився:
— А-а-а-а, диявольські діти. По мене прийшли? Хочете сина християнського під собою мати?!
Намацав каменюку. Вужем за кущі. А у глибині острова вже гілки тріщать. Страшне щось до Дніпра суне. Та так міцно суне, що каменюка геть не допоможе. Кинути і руки звільнити? Білявий розігнувся. Стрілою на той шурхіт.
— Стрічай і не гнися, гадюччя!
З розмаху — хрусь! Прямісінько у міцного, мов глиба, парубища! Той саме з-поміж дерев на берег вийшов, потилицю чухає, головою розгублено крутить.
— Гей! — зойкнув. Відштовхнув білявого. — Ти що за такий?
Білявий завмер — очам не вірить.
— Куме? — прошепотів. Як заверещить: — Куме! Куме Микишко! Невже ти? Пресвята Богородице небесна, і Ти, святий Боже єдиний! Куме!
— Кум Свиря? — здивувався велетень.
Обійнятися не встигли — на правому столичному березі як гримне! І зорі яскраві — на все небо, аж горять. Свиря з переляку:
— Лягай!
Хоч невисокий, та міцний. Кума як штовхонув — Микишка враз носом у пісок зарився.
Затаїлися. Лежать, із правого берега очей не зводять, а там — вогнів мільйон.
— Матінко Божа… — Микишка зачаровано. — Та це ж Київ…
Свиря схлипнув:
— Горить… Турки, сучі діти, празник мають…
— Ляхи…
— Турки…
— От базікало язикате! — Микишка. — Звідки турки? Кажу — ляхи!
— Турки…
Притулилися один до одного. Пильнувати би, та очі сльозами залило.
— Нащо пробудилися? — Свиря. — Краще би оцю біду вік не бачити.
— Час нам…
— Е, куме Микишко! Що нам тепер той час? Ми тепер — духи безтілесні…
Микишка себе помацав, кума щипнув.
— Хіба?
— А як інакше? — рознервувався Свиря. — Оце би порахувати, скільки рочків тому в Десні втопилися і бозна-скільки часу при деревах спали, поки Господь не побудив до життя вічного…
Замовкли. Микишка на вогні зиркнув.
— Я так собі міркую, куме Свиря… Дивне полум’я Києвом ходить. Люд не голосить. До Дніпра ніхто по воду не пнеться. І диму нема. І горілим не тхне зовсім.
Свиря й собі — на правий берег. Пику розумом закопилив.
— А може, це і не Київ зовсім! Може, кляті чорти нас світ за очі закинули і своїм сатанинським коштом оце чудернацьке видовище намалювали… Хочуть, іродове плем’я, душі наші вторгувати!
— Он де свята Лавра…
— А хрест не височить над усім мирським! З усіх боків халупами безбожними обкладений. І світяться ж, кляті, поночі, коли християнська душа малу свічку загасить і спить, аж доки сонце не зійде. Світяться, мов вихваляються! Не дають хресту до неба полинути… Ні. Не Київ.
— А я, куме Свиря, так собі міркую… То обителі чистих душ урятованих. Чисті душі можуть вище хреста бути… І світяться весь час, бо іродову темряву побороли навіки.
Свиря з недовірою вдивився у вогні правого берега. На Микишку…
— Куме… Невже ми прямісінько у рай втрапили?
— Я так собі міркую, куме Свиря… — Микишці від хвилювання перехопило подих, — …що ми в раю…

…Микишка сидів на піску Труханового острова і все дивився на сяючий вогнями правий берег Дніпра. Київ… Ох і файну ж забаву Господь Всемогутній умислив — щоби християнський рай на кшталт Києва впорядкувати. Оце діло! Он де, ліворуч, Берестове. За ним — Печерське, Лаври… Митрополит, певно, й у раю за грішні душі молиться… А праворуч, біля Глибочиці, домівки подільських кожум’як, у яких вони з кумом Свирею одного разу таке добре пиво куштували, що його навіть сам гетьман хвалив. Та все веселе од вогнів. Ох і веселе.
Микишка всміхнувся. Невгамовний Свиря зиркнув на нього здивовано. Загарячкував. За сорочину смикнув.
— Чого це ти, куме, радієш, наче маком посипаний?! Щось воно не те… Якщо ми у раю, то чому — на задвірках? Чи негідні в центрі раю отаборитися? Та вставай уже! — Замовк. Подумав. І додав: — Попливемо!
— А я так собі міркую, куме Свиря, — Микишка йому. — Не можна нам у воду. Чи забув? Як посеред Десни топилися і просили Всевишнього душі наші врятувати, то поклялися ніколи у воду не ступати… Мостом підемо… Ти тільки подивися, куме, який красний міст. Вогнями сяє. Щоби новоприбулі душі не розгубилися, за вогнями слідували…
— Мостом? Та нізащо! Ступимо, він і провалиться. Прямо в пекло.
Микишка не відповів. Помітив рух на пішохідному мості. Спідницю білу. Свиря теж помітив. Замовк, око примружив.
— Хтось у полон здається… Білим прапором сигнал дає. Щоб не вистрілили з глупоти… Мабуть, кляті турки стережуться!
— Ляхи…
— Турки з татарвою!
— Ляхи, кажу! — Микишка своє. На Свирю глянув, плюнув. — Тьху ти, куме! Хвильку як зустрілися, а голова від тебе вже гуде. Які турки? Які ляхи? Я так собі міркую, що в раю війни не буває. Думаю, куме, це — ангел. Знак нам подає… Мовляв, йдіть, хлопці, мостом сміло…
Свиря приклав долоню до лоба руба — наче б від того ніч стала дниною. Біла спідниця тріпонулася: куми вгледіли тонку дівочу постать. Дівка розгублено озирнулася і раптом полетіла у Дніпро.
Куми підскочили.
Микишка рвонув до води. Свиря витріщив очі, ухопив його за рукав.
— Куди?!
— Баба втопиться…
— Хай топиться! Мабуть, якесь негодяще… Навіть не перехрестилося перед смертю…
— Не можна, щоби в раю чисті душі губилися. Гріх.
Микишка вирвався, скоріш побіг. Свиря аж завив од жалю.
— Пропадеш! Сам же казав — не можна нам у воду.
— Та, мабуть, не для мене рай. Прощавай, куме Свиря, — Микишка йому. І — шубовсть у воду.
Свиря спересердя так ногою тупонув, що аж підскочив. Підскочив і поплив над землею.
— Оце так! — зрадів. — Та я літаю.

У Дніпрі під пішохідним мостом борсалося дівча, плуталося у довгій спідниці, руде волосся навколо шиї зашморгом. Мов¬чки ковтало воду і, тільки вкотре захлинувшись, пішло під воду, потім випірнуло і хапонуло повітря — не втрималося:
— Мамо…
Сил не було. Дніпро за мить висмоктав, відніс за течією. У голові, як у зачиненій кімнаті, лупили у двері розгублені думки, ховалися по темних кутах. Перед очима мерехтіли мільйони вогнів, пливли до неї, наче хотіли краще роздивитися дурну забаву.
Микишка махав руками метрів за п’ять від дівчини, коли вона відчайдушно вигукнула «Мамо…» і зникла під водою.
— Святий Боже єдиний кріпкий і ти, пресвята Богородице, помагайте… — пірнув услід.
Над порожніми хвилями кружляв Свиря. Радів, як дитина.
— Може, я став ангелом? Гей, куме Микишко! Ти де? Глянь-но! Літаю…
Микишці перед очима — чорна мряка. Хіба тут дівча вгледиш? Крутиться під водою, руки вперед випростав. Десь тут вона. Десь зовсім поруч. Глибше пішов. Ще. «Та поможи вже, Боже, чи що?!» Тільки таке нахабство у голові майнуло — на безвільне тіло наштовхнувся. Ухопив… А наверх — ніяк. Силиться… А темна вода сміється та смокче з нього сили, смокче.
Свиря над Дніпром розгубився не на жарт.
— Отаке паскудство утнути! А ще — кум! — уже на поземному польоті над водою. — Та де ж він, трясця його матері, прости, Боже, за дурні слова, бо так нервуюся, що аж їсти захотів!
Ще мить покружляв. На вогні київські з жалем озирнувся.
— Отакої! Товаришам розповісти, не повірили б — щоби біля раю бути і згинути через кума і якусь дурну дівку.
І пішов під воду.
Микишка міцно тримав дівча, силився наверх, та дніпровська вода тягла все далі й далі від повітря. Подумки Микишка погодився вдруге прийняти смерть, бо ж і те правда — порушив клятву, кинувся у воду, хоч божився, що ніколи…
Кум Свиря виник поруч, коли Микишці у голові запаморочилося і він ледь не відпустив дівча. Свиря вхопився за них обох так затято, ніби не він їх із біди тягнув, а тільки вони й могли врятувати його самого, — і до неба. Де і сили взялися.....